«А тепер глузують з мене менші віком від мене, | яких батьками я нехтував занадто, | щоб їх поставити нарівні з псами в моїй кошарі.
Ба й сила рук їхніх навіщо була б мені здалася? | Міць їхня ж цілковито заниділа.
З-за браку страви та страшного голоду | вони гризли у степу коріння; | їхня мати - пустка та пустиня.
Вони мальвію й листя на кущах збирали, | коріння з дроку - це хліб їхній.
Їх із громади проганяли, | на них гукали, наче на злодіїв.
Вони жили у байраках при потоках, | у земних печерах та по скелях.
Вони ревіли поміж кущами, | під будяками тулилися в купу.
Рід упосліджених, нащадки безіменних, | вигнані з землі!
І нині я став їхньою піснею, | зробився байкою їхньою!
Вони гидують мною, тікають геть від мене, | не стримуються мені плювати в вічі.
Що він розв'язав мій мотуз і мене понизив, | то вони розгнуздуються передо мною.
Праворуч від мене підводиться ота наволоч, | у петлю спрямовує мої ноги | і вимощує путь свою згубну проти мене.
Вони зіпсували мені стежку на мою погибель; | вони деруться догори, ніхто їх не спиняє.
Мов крізь пролом широкий, прибувають, | викочуються з-під руїн.
Великий страх напав на мене, | вітром розвіялася моя гідність, | і щастя моє зникло, немов хмара.
І душа моя нині ниє в мені, | дні смутку мене посіли.
Уночі крутить мені у костях, | жили мої не дають мені спочити.
Він потужно схопив мене за одежу, | мов би коміром кереї моєї зашморгнув мене,
кинув мене в болото, | і я взявся попелом та пилом.
Кричу до тебе, та ти мені не відповідаєш; | встаю - та ти до мене уваги не прихиляєш.
Став єси до мене жорстоким, | твоєю сильною рукою мене бичуєш.
Здіймаєш мене вітром летіти, | в бурі спускаєш мене вниз водою.
Знаю, що ти ведеш мене до смерти, | дому, де збираються всі живучі.
Але я не здіймав руки на сіромаху, | як він кричав до мене у своєму горі.
Чи ж я не плакав над тим, кому живеться тяжко? | Чи ж моє серце до бідного не мало жалю?
Я сподівався щастя - і прийшло лихо; | я чекав світла - і наступила пітьма!
Нутро моє кипить, не угаває: | дні смутку надійшли на мене.
Ввесь ходжу почорнілий, без сонця; | встаю, кричу серед громади.
. Братом зробився я шакалам, | і приятелем струсям.
Шкіра на мені почорніла, | кості мої горять від жару.
Цитра моя голосить, | сопілка моя плаче.»
А тепер насміхаються з мене молодші від мене літами, ті, що їхніх батьків я бридився б покласти із псами отари моєї...
Та й сила рук їхніх для чого бувала мені? Повня сил їх минулась!
Самотні були в недостатку та голоді, ссали вони суху землю, зруйновану та опустілу!
рвали вони лободу на кущах, ялівцеве ж коріння було їхнім хлібом...
Вони були вигнані з-поміж людей, кричали на них, немов на злодіїв,
так що вони пробували в яругах долин, по ямах підземних та скелях,
ревіли вони між кущами, збирались під терням,
сини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю!
А тепер я став піснею їм, і зробився для них поговором...
Вони обридили мене, віддалились від мене, і від мойого обличчя не стримали слини,
бо Він розв'язав мого пояса й мучить мене, то й вони ось вуздечку із себе відкинули перед обличчям моїм...
По правиці встають жовтодзюбі, ноги мені підставляють, і топчуть на мене дороги нещастя свого...
Порили вони мою стежку, хочуть мати користь із мойого життя, немає кому їх затримати,
немов через вилім широкий приходять, валяються попід румовищем...
Обернулось страхіття на мене, моя слава пронеслась, як вітер, і, як хмара, минулося щастя моє...
А тепер розливається в мене душа моя, хапають мене дні нещастя!
Вночі мої кості від мене віддовбуються, а жили мої не вспокоюються...
З великої Божої сили змінилося тіло моє, і недуга мене оперізує, мов той хітон.
Він укинув мене до болота, і став я подібний до пороху й попелу.
Я кличу до Тебе, та Ти мені відповіді не даєш, я перед Тобою стою, Ти ж на мене лише придивляєшся...
Ти змінився мені на жорстокого, мене Ти женеш силою Своєї руки...
На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив, і робиш, щоб я розтопивсь на спустошення!
Знаю я: Ти до смерти провадиш мене, і до дому зібрання, якого призначив для всього живого...
Хіба не простягає руки потопельник, чи він у нещасті своїм не кричить?
Чи ж не плакав я за бідарем? Чи за вбогим душа моя не сумувала?
Бо чекав я добра, але лихо прийшло, сподівався я світла, та темнота прийшла...
Киплять мої нутрощі й не замовкають, зустріли мене дні нещастя,
ходжу почорнілий без сонця, на зборі встаю та кричу...
Я став братом шакалам, а струсятам товаришем,
моя шкіра зчорніла та й лупиться з мене, від спекоти спалилися кості мої...
І стала жалобою арфа моя, а сопілка моя зойком плачливим...
Нинї ж глузують із мене менші від мене лїтами, такі, що їх батьків я б не прийняв і між пастуші собаки.
Бо й сила в руках їх - до чого вона менї була? вони вже пережили пору свою.
Нуждою й голодом висушені, йдуть вони в степ безводний, мрачний та опустїлий;
Щиплють лободу попід корчами, - ягоди ялівцю - се хлїб їх.
Із громади проганяють їх, мов на злодїїв, гукають на них,
Щоб у байраках жили, по печерах та по скелях.
Там вони ревуть проміж кущами, куляться під тернєм.
Люде викинені, люде безіменні, викиди землї!
У них то став я піснею тепер, кормом їх розмов.
Мною гидують вони, тїкають далеко від мене, й не стидаються спльовувати передо мною.
Тим, що він (Бог) розвязав поводи мої й побив мене, то й вони скинули з себе узди передо мною,
З правого боку встає покидь ся, й валить із ніг мене, прямує пагубну дорогу свою проти мене.
Зрили стежку мою, все з'уміли зробити на мою погибель, а нема, хто б подав підмогу.
Вони прийшли на мене, наче б крізь широкий перелом у мурі, з шумом ринулись на мене.
Страх ударив на мене; вітром розвіялась велич моя, а щастє моє унеслось, як хмара.
А нинї ниє душа моя в менї; днї смутку обгорнули мене.
Ніччю вертить мене в костях моїх, і жили мої не мають спокою.
Трудно, о трудно менї зняти одежу з себе, краї обгортки моєї давлять мене.
Кинув мене він у грязь, я взявся попелом і пилом.
Кричма до тебе кричу, а ти не чуєш, - стою, а ти дивишся (мовчки) на мене.
Немилосердним зробивсь ти менї, сильною рукою ворогуєш проти мене.
Ти зняв мене, пустив летїти з вітром і розбиваєш мене.
О, я знаю, що ти примчиш мене 'д смертї, до дому, де збіраються всї живучі.
Та він же не простягне руки своєї на дім костей; бо чи ж будуть вони кричати, як би їх стирав?
А хиба ж я не плакав над тим, хто горював; чи ж не смутилось серце моє над бідними?
А тим часом, коли дожидав добра, прийшло на мене лихо; коли сподївався сьвітла, тьма мене окрила.
Нутро моє кипить і не перестає; днї печальні прийшли на мене.
Я почорнїлий ходжу, та не від сонця; серед громади стаю і кричу.
Я братом шакалам зробивсь, струсям товаришем стався.
Кожа вчорнїла моя, костї обгоріли від жару.
І цитра моя голосить, і сопілка ридає.
А тепер найменші висміяли мене, тепер картають мене по часті ті, в яких за ніщо я вважав їхніх батьків, яких я не вважав гідними псів моїх черед.
І навіщо мені сила їхніх рук? Через них згинула повнота.
Бездітний в біді і голоді. Вони вчера втекли від біди і від скрути посухи.
Ті, що окружають соляні місця при звуку, для яких солене було їм їжею, що без честі і зогиджені, зубожілі від всякого добра, які й жували коріння дерев від великого голоду.
Повстали на мене злодії,
яких доми були камяні печері.
З посеред милозвучних (кущів) закричать, вони, що жили під дикою зеленню.
Сини безумних і нечесних, (їхні) імена і слава згладжені з землі.
А тепер я їхні гусли, і вони мене мають за притчу.
Гидували ж мною, відступивши далеко, а для мого лиця не пощадили плювання.
Бо Він, відкривши свій сагайдак, вчинив мені зло, і позбулися уздечка мого лиця.
З правого боку нащадків повстали, простягнули свою ногу і пішли проти мене стежками їхньої згуби.
Знищили мої стежки, бо Він скинув мою одіж.
Своїми стрілами Він мене прошив, вчинив мені як бажає, я в болях замішаний.
Мої болі повертаються, моя надія відійшла наче вітер і моє спасіння наче хмара.
І тепер на мені вилиється моя душа, а мене охоплюють дні болів.
Вночі мої кості розгорілися, а моє сухожилля послабло.
Великою силою схопила (недуга) мою одіж, окружила мене наче шия моєї одежі.
Схопила ж мене наче глину, моя часть в землі і в попелі.
Я ж закричав до Тебе і Ти не вислухуєш мене, встали і подивилися на мене.
Напав же Ти на мене без пощади, збичував Ти мене сильною рукою.
Призначив Ти мені болі і Ти відкинув мене від спасіння.
Знаю, що мене зітре смерть, бо кожному смертному земля - дім.
Коби добрим було на себе накласти руки, чи попросивши ж іншого, і він мені це зробив би.
Я ж заплакав над кожним немічним, застогнав, бачачи чоловіка в скрутах.
А я, що очікував добра, ось зустріли мене радше злі дні.
Моє лоно засмерділося і не замовчить, випередили мене дні бідноти.
Стогнучи я пішов, не замикаючи уст, став же я в зборі, кричачи.
Я став братом серинів, а другом горобців.
Моя ж скіра дуже почорніла, а мої кості від спеки (згоріли).
Мої гуслі перейшли в плач, а мій спів мені на ридання.
А ныне смеются надо мною младшие меня летами, те, которых отцов я не согласился бы поместить с псами стад моих.
И сила рук их к чему мне? Над ними уже прошло время.
Бедностью и голодом истощенные, они убегают в степь безводную, мрачную и опустевшую;
щиплют зелень подле кустов, и ягоды можжевельника - хлеб их.
Из общества изгоняют их, кричат на них, как на воров,
чтобы жили они в рытвинах потоков, в ущельях земли и утесов.
Ревут между кустами, жмутся под терном.
Люди отверженные, люди без имени, отребье земли!
Их-то сделался я ныне песнью и пищею разговора их.
Они гнушаются мною, удаляются от меня и не удерживаются плевать пред лицем моим.
Так как Он развязал повод мой и поразил меня, то они сбросили с себя узду пред лицем моим.
С правого боку встает это исчадие, сбивает меня с ног, направляет гибельные свои пути ко мне.
А мою стезю испортили: все успели сделать к моей погибели, не имея помощника.
Они пришли ко мне, как сквозь широкий пролом; с шумом бросились на меня.
Ужасы устремились на меня; как ветер, развеялось величие мое, и счастье мое унеслось, как облако.
И ныне изливается душа моя во мне: дни скорби объяли меня.
Ночью ноют во мне кости мои, и жилы мои не имеют покоя.
С великим трудом снимается с меня одежда моя; края хитона моего жмут меня.
Он бросил меня в грязь, и я стал, как прах и пепел.
Я взываю к Тебе, и Ты не внимаешь мне, - стою, а Ты только смотришь на меня.
Ты сделался жестоким ко мне, крепкою рукою враждуешь против меня.
Ты поднял меня и заставил меня носиться по ветру и сокрушаешь меня.
Так, я знаю, что Ты приведешь меня к смерти и в дом собрания всех живущих.
Верно, Он не прострет руки Своей на дом костей: будут ли они кричать при своем разрушении?
Не плакал ли я о том, кто был в горе? не скорбела ли душа моя о бедных?
Когда я чаял добра, пришло зло; когда ожидал света, пришла тьма.
Мои внутренности кипят и не перестают; встретили меня дни печали.
Я хожу почернелый, но не от солнца; встаю в собрании и кричу.
Я стал братом шакалам и другом страусам.
Моя кожа почернела на мне, и кости мои обгорели от жара.
И цитра моя сделалась унылою, и свирель моя - голосом плачевным.