Після 3 років, довідались вояки Юди, що Димитрій, син Селевка, приплив з великим військом та човнами в Триполійську пристань,
захопив край і вбив Антіоха та його опікуна Лісія.
Якийсь Алкім, що був колись первосвящеником і доброхіть осквернився тоді, коли треба було уникати поган, зрозумів, що для нього немає ніякого рятунку, ані доступу до святого жертовника;
отож прибув він десь у 151 році до царя Димитрія і приніс йому золотий вінок, пальму й до того ще оливкові галузки, що їх звичайно приносять у храм. Того дня не робив він більше нічого.
Однак, згодом знайшов нагоду виявити свій безумний намір, коли то Димитрій покликав його на нараду й поспитав про настрої і задуми юдеїв; тоді він відповів:
«Ті з юдеїв, які звуться сидеями і якими верховодить Юда Макавейський, мають тільки війну та бунт на думці й не дають Царству зажити спокійно.
Тому, позбавлений достоїнства, яке я дістав від своїх предків у спадщину, себто первосвященства, я прийшов сьогодні сюди,
поперше, бо піклуюся щиро про царські справи, по-друге - бо побиваюся за своїми власними громадянами; бо із-за безглуздя тих, що їх уже згадав, увесь наш народ зазнав чимало лиха.
Ти, отже, царю, в своїй шляхетній людяності, яку маєш супроти всіх, розглянь кожну з цих справ і зарадь нашій країні та нашому нещасному народові.
Бо доки житиме Юда, мир у державі буде неможливий.»
Скоро закінчив говорити, інші друзі царя, що були до Юди неприхильні, зараз же заповзялися дратувати Димитрія.
І він негайно вибрав Ніканора, який був над слонами, призначив його правителем Юдеї і вислав
з наказом вбити Юду, вояків його розігнати, а Алкіма настановити первосвящеником величного храму.
Погани ж, які від Юди втекли з Юдеї, приставали натовпами до Ніканора, бо думали, що лихо та нещастя юдеїв вийдуть їм на користь.
Юдеї довідались про наступ Ніканора і про поганський напад, і порохом посипали себе та й заходилися благати того, що споконвіку встановив свій народ і завжди наглядно піклувався своїм спадкоємством.
На наказ вождя, вони притьмом вирушили звідтіль і зударилися з ними біля села Дессау.
Симон, брат Юди, зіткнувся з Ніканором, але що ворог з'явився зненацька, то зазнав невдачі.
Одначе й Ніканор, почувши про відвагу вояків Юди, та про їхню мужність у боях за батьківщину, вагався вирішувати справу кров'ю.
Тому він вислав Посідонія, Теодота й Маттатію, щоб вони уклали мир.
Справу розглядали доволі довго, і коли начальник звідомив про неї військо, та виявилось, що всі були однієї думки, укладено договір.
Призначили й день, коли начальники мали зійтися окремо на тім самім місці; отож, з обидвох боків викотили вози та приготували для кожного почесний ослін.
Юда розставив на вигідних місцях оружних, готових на всякий несподіваний та підступний напад з боку ворога; але все обійшлося мирно.
Ніканор перебував у Єрусалимі й нічого недоречного не вчинив; він навіть розпустив натовп, що купами був зібравсь біля нього.
Юду він увесь час тримав коло себе, сердечно прив'язавсь до нього,
ба навіть заохотив одружитися, завести родину. І, справді, Юда одружився, був щасливий та й жив собі гарненько.
Побачивши Алкім цю взаємну дружбу, взяв із собою відпис укладеного договору, пішов до Димитрія та й мовив: «Ніканор кує зраду, він вибрав Юду, ворога держави, його наступником».
Цар тим розгнівався вельми й, розгніваний обмовою цього лукавого мужа, написав Ніканорові, кажучи, що той договір він не схвалює, і наказав привести чимдуж Макавея в'язнем в Антіохію.
Одержавши цей наказ, Ніканор збентежився, бо тяжко було йому зламати договір з Юдою, який ні в чому не був винен.
. А що йти проти царя було неможливо, то він і шукав можливости виконати те нещирим робом.
Тим часом Макавей, зауваживши, що Ніканор почав поводитися супроти нього неприязніше й що звичайні його зустрічі з ним похолоднішали, зрозумів, що ця зміна не віщує нічого доброго; тож зібравши при собі чимало прибічників, він тепер уже уникав Ніканора.
Та й той помітив, що Юда влучно попередив його в хитрощах, отож подався до величного й святого храму, саме тоді, коли священики приносили звичайні жертви, і повелів видати йому Юду.
Коли ж під клятвою сказано, що не знають, де є той, кого він шукає,
Ніканор простягнув руку проти храму й так поклявся: «Якщо не видасте мені Юди в'язнем, то я цей Божий храм зрівняю з землею жертовник зруйную і на цьому місці споруджу прекрасний храм Діонисієві.»
Сказав та й пішов собі геть. А священики, простягнувши руки до неба, заходилися взивати до того, хто завжди був оборонцем нашого народу, кажучи:
«Ти Господи всього, ти, що не потребуєш нічого! Ти зволив, щоб храм, у якому ти перебуваєш, був серед нас!
Тож і тепер, Святий, Господи всякої святости, збережи навіки чистим від усякої скверни цей недавно очищений дім!»
На одного з старших єрусалимських, на ймення Разіс, мужа, який любив співгромадян, вельми поважного й за свою доброту прозваного батьком юдеїв, зроблено донос перед Ніканором;
бо вже й перед тим, коли треба було уникати поган, він був обвинувачений у юдействі, він бо за юдейську віру віддав би з запалом тіло й душу.
Отож, бажавши наочно показати свою неприхильність до юдеїв, Ніканор вислав понад 500 вояків, щоб його схопити;
гадав бо собі, що тим завдасть юдеям важкого вдару, коли зведе його зо світу.
І як ті вояки вже мали намір захопити башту та виломити вхідні двері, наказано принести вогню й підпалити двері. Разіс же, оточений з усіх боків, кинувся на власний меч,
воліючи відважно померти, аніж потрапити в руки тим злочинцям та видати себе на ганьбу, негідну своєї благородности.
Цей Разіс, у боєвому запалі, не поцілив влучно, і тоді, коли зграя вдерлася досередини, він вибіг відважно на мур, звідкіля ж сміливо кинувся вниз на натовп.
А що люди швидко розступилися, і простір став вільним, то він і впав усередину на порожнє місце.
Ще дихаючи, палаючи обуренням, він підвівся й, хоч увесь стікав кров'ю і мав на собі важкі рани, кинувся бігом крізь натовп, виліз на якийсь стрімкий камінь
і, цілком уже без крови, виривав із себе кишки, брав їх обома руками й кидав на натовп; при тому він молився до того, хто має владу над життям та духом, щоб знову повернув йому їх, і (так) помер.
-
-
-
-
Після трьох літ часу дійшло до тих, що при Юді, що Димитрій Слевкійський прибув до пристані при Тріполі з сильним множеством і озброєнням,
щоб захопити країну, забивши Антіоха і його помічника Лусія.
Якийсь Алкім, що раніше був архиєреєм, а добровільно опоганився в часах замішання, знаючи, що в ніякий спосіб більше немає для нього спасіння, ані доступу до святого жертівника,
прийшов до царя Димитрія, в якому сто пятдесять першому році, приносячи йому золотий вінець і пальму, а до цього галуззя призначені для храму, і в тому дні держав мовчання.
Одержавши час для своєї глупості, покликаний помічником Димитрія до збору, і запитаний за якою угодою і рішенням стоять юдеї, до цього сказав:
Юдеї, що прозвані асидеями, якими провадить Юда Маккавей, розводять війни і бунтуються, не даючи царству мати спокій.
Тому відкинений від прадідної слави, а кажу архиєрейства, прибувши, я тепер прийшов,
перше дійсно думаючи про належне для царя, а подруге дбаючи і за власних громадян, бо через нерозсудливість вище згаданих ввесь наш нарід не мало нещасний.
А знаючи це все ти, царю, і відносно країни і нашого окруженого народу будь вирозумілим з тим, яке маєш до всіх милим чоловіколюбям.
Бо доки є Юда, неможливо, щоб справи були мирними.
Як це було ним сказане, швидко інші друзі вороже наставлені проти Юди розпалили Димитрія.
Він зразу прикликавши Ніканора, що був проводирем слонів, і наставивши володарем над Юдеєю, післав,
давши заповіді самого Юду забити, а тих, що з ним, розігнати, і поставити Алкіма архиєреєм великого храму.
Ті народи, що втекли від Юди з Юдеї, стадами пристали до Никанора, вважаючи, що нещастя і клопоти юдеїв є власним щастям.
А почувши про прихід Никанора і про повстання народів, посипавши землю (на голову) вони благали Того, що на віки поставив свій нарід, що завжди появою помагає своїй часті.
Коли вождь приказав, зразу звідти пішли битися з ними при селі Дессава.
А Симон брат Юди зударився з Никанором, а трохи заскочений через нагле мовчання ворогів,
заразом Ніканор чуючи мужність, яку мали ті, що при Юді, і сміливість в боротьбах за батьківщину, не відважувався суд чинити кровю.
Тому він вислав Посідонія і Теодота і Маттатія дати і взяти правиці.
А як про це було велике досліджування, і як вождь обзнакомив множество і появилося, що вони однієї думки, вони погодились на згоду.
Вони настановили день, в якому самі прийдуть разом. І прийшли від кожного колісниці, поставили крісла.
Юда заповів озброєним (бути) готовими в догідних місцях, щоб часом нагло від ворогів не сталося погане діло. Вони мали мирні переговори.
Ніканор перебував в Єрусалимі і нічого злого не чинив, а стада людей, що зібралися він відпустив.
Він мав і Юду постійно на виду, душевно пристав до чоловіка.
Він переконав його побратися і мати дітей. Той оженився, був спокійний, учащав в житті.
Алкім, бачачи взаїмну пошану, і взявши ті погодження, що сталися, пішов до Димитрія і сказав, що Никанор по чужому думає про справи, бо Юду, зрадника царства, зробив своїм заступником.
А цар розлютившись, підбурений оскарженнями всепоганого, написав до Никанора, кажучи, що йому тяжко за згоду, приказуючи швидко відіслати Маккавея вязнем до Антіохії.
Як це надійшло до Никанора він жахнувся і вважав тяжким, щоб прийнятого відректися, коли чоловік в нічому не провинився.
Оскільки не було як протиставитися цареві, він шукав догідний час, щоб відповідними діями це виконати.
А Маккавей, бачачи, що Ніканор грізніше поводився з ним, і звичайну зустріч проводив більш неприязно, пізнавши, що це не від добра жорстокість, зібравши при собі не мало, сховався від Никанора.
А той знаючи, що він справді тактично випереджений чоловіком, прийшовши до великого і святого храму як священики проводили належні жертви, приказав видати чоловіка.
Як вони з клятвою говорили, що не знають де той, кого шукають,
простягнувши правицю проти храму, так поклявся: Якщо мені звязаним не видасьте Юду, я цей божий храм зрівняю, і знищу жертівник і тут збудую славний храм для Діонізія.
А сказавши це, він відійшов. Священики, простягнувши руки до неба, прикликували Того, що постійно є помічником нашого народу, так кажучи:
Ти Господи, що не потребуєш ніяких речей, зволив щоб між нами був храм твого помешкання.
І тепер, святий Господи всього освячення, збережи на віки чистим цей щойно очищений дім.
А Разіс якийсь з єрусалимських старшин був оскаржений перед Никанором, чоловік, що любив нарід, і мав дуже добру славу, і за доброту прозваний був батьком юдеїв.
Бо в раніших часах замішання виносив суд юдаїзму, і тіло і душу з усякою старанністю віддавав за юдаїзм.
А Ніканор явно бажаючи виказати ненависть, яку він мав до юдеїв, післав понад пятьсот вояків його схопити.
Бо думав, схопивши того, цим зробити приємність.
А як множества хотіли вежу захопити і від двору силою розбивали двері і казали принести огонь і спалити двері, окружений на себе підняв меч,
радше бажаючи вмерти ніж бути під владою ворогів, і власну шляхетність негідно оплюгавити.
А через поспіх боротьби не завдавши (собі) смертної рани, як юрби вривалися через двері, відважно побігши на мур, скинув себе мужньо між юрбу.
Як вони швидко розійшлися, зробилося місце, і він впав посередині порожнечі.
А ще дихаючи і розпалений злістю, вставши, хоч кров текла наче з джерела, і маючи тяжкі рани, пройшовши бігом крізь юрбу, і ставши на якомусь високому камені,
вже вповні обезкровлений, ставши, витягнувши внутреності і взявши обома руками, вкинув на юрби, і прикликуючи Того, що володіє життям і духом, щоб це йому знову віддав, тим способом переставився.
Спустя три года дошел слух до Иуды и бывших с ним, что Димитрий, сын Селевка, приплыл в пристань Трипольскую с сильным сухопутным и морским войском
и, овладев страною, умертвил Антиоха и опекуна его Лисия.
Алким же некто, бывший прежде первосвященником, но добровольно осквернившийся в смутные времена, размыслив, что никаким образом нет ему спасения и нет доступа до священного жертвенника,
в сто пятьдесят первом году пришел к царю Димитрию и принес ему золотой венец и пальму и сверх того масличные ветви, считавшиеся принадлежностями храма, - и в этот день Алким ничего не предпринял.
Улучив же время, благоприятное его безумному замыслу, когда он позван был Димитрием в собрание совета и спрошен, в каком расположении и настроении находятся Иудеи, он сказал на это:
так называемые из Иудеев Асидеи, вождем которых Иуда Маккавей, поддерживают войну и воздвигают мятежи, не давая царству достигнуть благосостояния.
Посему я, лишенный чести предков моих, то есть священноначалия, пришел теперь сюда,
во-первых, искренно радея о том, что принадлежит царю, во-вторых, имея в виду своих сограждан; ибо от безрассудства названных людей немало бедствует весь род наш.
Ты же, царь, узнав обо всем этом, попекись о стране и об угнетенном роде нашем, по доступному для всех человеколюбию твоему:
доколе остается Иуда, не может быть спокойствия.
Когда это было сказано им, прочие советники, имевшие неприязнь к Иуде, еще более возбудили Димитрия.
Он тотчас призвал Никанора, заведывавшего слонами, и, назначив его военачальником в Иудею, послал его,
дав приказание, чтобы Иуду умертвить, сообщников его рассеять, Алкима же поставить первосвященником великого храма.
Тогда язычники, бежавшие из Иудеи от Иуды, толпами сходились к Никанору в надежде, что несчастья и беды Иудеев сделаются их благоденствием.
Иудеи же, услышав о походе Никанора и присоединении к нему язычников, посыпали головы землею, и молились Тому, Который до века установил народ Свой и всегда видимо защищал удел Свой.
По повелению вождя своего они поспешно поднялись оттуда и сошлись с ними при селении Дессау.
Симон, брат Иуды, вступил в бой с Никанором, но вскоре, при внезапном наступлении противников потерпел небольшое поражение.
Впрочем Никанор, слышав, какую храбрость имели находившиеся с Иудою и какую отважность в битвах за отечество, побоялся решить дело кровопролитием;
посему послал Посидония, Феодота и Маттафию - заключить с Иудеями мир.
После долгого рассуждения о сем, и когда вождь сообщил о том народу, состоялось единодушное мнение, и они согласились на переговоры
и назначили день, в который бы сойтись им вместе наедине, и когда он наступил, поставили для каждого особые седалища.
Иуда же поставил в удобных местах вооруженных людей в готовности, дабы от врагов внезапно не последовало какого-нибудь злодейства, - и имели они мирное совещание.
Никанор пробыл в Иерусалиме несколько времени, и не сделал ничего неуместного, и отпустил собранный народ.
Он постоянно имел Иуду с собою и душевно расположился к этому мужу;
убедил его жениться, чтобы рождать детей. Иуда женился, успокоился и наслаждался жизнью.
Алким же, видя взаимное их друг ко другу расположение и состоявшийся между ними союз, собрался с духом, пришел к Димитрию и сказал, что Никанор имеет враждебные для царства намерения, ибо назначил Иуду, злоумышленника против царства, своим преемником.
Царь, разгневанный и раздраженный этими клеветами злодея, писал к Никанору, выражая, что ему тяжело переносить такой договор, и приказывал тотчас же прислать Маккавея в Антиохию в оковах.
Когда узнал об этом Никанор, то смутился, и огорчен был тем, что должен был отвергнуть установленный союз с человеком, который не сделал ничего несправедливого.
Но, как нельзя было противиться царю, то он выжидал благоприятного случая исполнить это хитростью.
Маккавей же, заметив, что Никанор начал обходиться с ним суровее и в обычных встречах стал грубее, и заключив, что не от доброго происходит эта суровость, и собрав немалое число из находившихся при нем, скрылся от Никанора.
Когда последний узнал, что Иуда искусно предварил его хитростью, то пришел в великий и святый храм, когда священники приносили установленные жертвы, и приказывал, чтобы они выдали того мужа.
Когда же они с клятвою говорили, что не знают, где находится тот, кого он ищет,
то он, простерши правую руку на храм, поклялся, сказав: если вы не выдадите мне Иуду связанным, то я этот храм Божий сравняю с землею, раскопаю жертвенник, и воздвигну здесь славный храм Дионису.
Сказав это, он удалился. Священники же, простирая руки к небу, умоляли всегдашнего Защитника народа нашего и говорили:
Ты, Господи, не имея ни в чем нужды, благоволил храму сему быть местом Твоего обитания между нами.
И ныне, Святый Господь всякой святыни, сохрани навеки неоскверненным сей недавно очищенный дом и загради уста неправедные.
Никанору же указали на некоего Разиса из Иерусалимских старейшин, как на друга граждан, имевшего весьма добрую славу и за свое доброжелательство прозванного отцом Иудеев.
Он в предшествовавшие смутные времена стоял на стороне Иудейства и со всем усердием отдавал за Иудейство и тело и душу.
Никанор, желая показать, какую он имеет ненависть против Иудеев, послал более пятисот воинов, чтобы схватить его,
ибо думал, что, взяв его, причинит им несчастье.
Когда же толпа хотела овладеть башнею и врывалась в ворота двора, и уже приказано было принести огня, чтобы зажечь ворота, тогда он, в неизбежной опасности быть захваченным, пронзил себя мечом,
желая лучше доблестно умереть, нежели попасться в руки беззаконников и недостойно обесчестить свое благородство.
Но как удар оказался от поспешности неверен, а толпы уже вторгались в двери, то он, отважно вбежав на стену, мужественно бросился с нее на толпу народа.
Когда же стоявшие поспешно расступились, и осталось пустое пространство, то он упал в средину на чрево.
Дыша еще и сгорая негодованием, несмотря на лившуюся ручьем кровь и тяжелые раны, встал и, пробежав сквозь толпу народа, остановился на одной крутой скале.
Совершенно уже истекая кровью, он вырвал у себя внутренности и, взяв их обеими руками, бросил в толпу и, моля Господа жизни и духа опять дать ему жизнь и дыхание, кончил таким образом жизнь.